Персона

Про виставу

«Одного разу я мовив, що «Персона» урятувала мені життя. Це не перебільшення. Якщо б мені вистачило сил, я б скоріше всього вийшов із гри. Найголовніше — мені вперше було байдуже, як сприймуть картину глядачі. Я врешті-решт послав під три чорти (де йому й місце) Євангеліє зрозумілості, яке сиділо в мені. Сьогодні мені здається, що в «Персоні»  і…. я досяг своєї межі». 
Інґмар Берґман, 1966

Режисер ніби каже: погляньте, шановні колеги-артисти, в якій попсовій компанії ми опинились! Чи не пора вжахнутися? Спектакль якраз і є отакою спробою вжахнутися і нагадує процес вигнання біса. Здається, тут Андрій Приходько бере на себе чужі гріхи, бо його дотеперішні спектаклі можна звинуватити хіба що в надмірній перевантаженості та герметичності, але ніяк не у попсовій спекулятивності. 
Попервах навіть думаєш: ну, ви отут собі покайтесь, а я як-небудь потім прийду, бо мені ваші гріхи подобаються більше, ніж ваше каяття. Втім, процес затягує і починаєш собі думати: а може й я в чомусь винен? А може й я до цих гріхів причетний. Бо ось же сиджу тут, стараюсь не забути, що мені елітарного Бергмана показують, і навпаки, стараюсь забути, що люди розвінчують гріхи лицедійства за допомогою того самого лицедійства.
Віталій Жежера. «День». 26.05.2016