Ножі в курях, або Спадок мірошника

Про виставу

«Тепер я знаю, що мушу знайти назву і для себе! Я мушу уважно дивитися на все... І Бог нагородить мене... Так я краще пізнаю Бога", — каже Молода жінка. Жінка дивна, яка приохотилася до дивного заняття: "втикати назви в усе, що є, як я втикаю ніж у живіт курки!». У виставі свідомо передбачається процес — "ідентифікації" Жінки…
Історія-трикутник Гарровера нашпигована смислами вигаданими й справжніми, сентенціями — мудрими і наївними. Зайдеш зліва — поетична драма про любов; зазирнеш справа — псевдолінгвістична драма про нищівну силу слова. Текст Гарровера рясніє алогізмами, символами, натяками, відливає інфернальною поетичністю. Було б відповідне режисерське бажання — різні-різні пазли мають зійтися.
Режисера Володимира Кучинського давно захоплює містична світобудова театру, його хвилює ритуальна традиція такого театру. Однак у британській драмі режисера більше спокушає природа суто людських проявів, взаємин, метаморфоз. Відсторонившись від бажання "розпатрати курятину" (розчленувати цю п'єсу гострим режисерським тесаком), постановник залишає для себе єдино важливий формат — театр на килимку. Тут і тепер. Бо наступного вечора тріо акторів може всередині самих себе — щось змінити, щось посилити, щось послабити. І історія про трьох диваків переллється в інший келих. У цьому, мабуть, задум. Дати своєму акторові внутрішню можливість розвивати саму п'єсу — зсередини. Виявляючи в акторському тріо — ритми алеаторичного джазу. І того чи іншого вечора виділяючи нового лідера в трикутнику.
Відпускаючи свою трійцю на волю — тобто у простір п'єси-притчі, — режисер відпускає їх-таки... і вглиб себе. Як у темний ліс або в темний вир. Або в чорне переоране поле, господинею й жертвою якого стає Жінка, що заявила спочатку: "Я — не поле!". Через заперечення, через "не" вона нарешті вгадала те найголовніше слово".
Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня»